Батьки і діти

Своє минуле дуже добре знаю.
І що у ньому тільки не було...
Я пам’ятаю все. А надто пам’ятаю
Свою родину і своє село.

І те, як батько з матір’ю казали,
Щоб я повірив в Господа Христа.
За мене Бога повсякчас благали...
Та я тоді любив мирське життя.

Вино та друзі, різні насолоди —
І вже сліпі і очі, і душа.
Ні кари не чекав, ні нагороди,
Дивився в келих, а не в небеса.

Від слів про Бога утікав усюди.
І набридала батьківська мольба.
Минали дні. Я жив в страшному бруді
І думав, що така моя судьба.

Пригадую, не можу не згадати,
Той день страшний, як батько помирав.
Тоді ридала неутішно мати,
А я стояв хмільний і реготав.

— Ну де ж твій Бог? Його так прославляють...
Зцілитель Він. Чого ж ти не встаєш?
Із Богом чи без Бога — все ж вмирають.
І ти, як всі, в могилі зігниєш.

Всміхнувшись, батько сили мав сказати:
— Я, сину, ще живий, а ти — вже мрець.
Та знай, що мертвим ти не будеш завжди.
Тебе оживить наш Господь-Творець.

Похоронили батька. Мати ревно
Вимолювала прощення мені.
Ті сльози, що лила вона щоденно,
Я не забуду і в останні дні.

Тоді я з головою був у злому
І матір зневажав свою чомусь.
Й одного разу геть подався з дому,
Пішов, як злодій,— і не повернувсь.

Радів, сміявся. «Ось вона, свобода.
Тепер я вільний — тішся і не бійсь».
Не знав я, що до більшого болота
Потрапив — і чи виберусь колись.

Мене життя, як тріску, підхопило,
У вирі закрутило втіх і зла.
Спочатку тішило гріховне всяке діло,
А потім розболілась голова.

А потім відчував самі лиш муки.
І що не коло — то сильніший біль.
Напружував свій розум до розпуки,
Але було замало цих зусиль.

Цей світ розваг, у золото одітий,
Мене фальшивим блиском осліпив.
І я, обманутий, упертий та розбитий,
У мороці за течією плив.

Утомлений, боявся дуже смерті.
«Ну хто мене врятує від гріхів?
Пробачить хто мені дороги вперті,
Хто б ощасливити мене зумів?»

Я мучився, утіхи не знаходив.
І якось літом (дощ тоді ще лив)
Зустрів сільського друга випадково —
І про рідню дізнатись захотів.

Постав переді мною любий образ,
Печальні очі мами у сльозах.
Хоч мліло серце і тремтів мій голос,
Та говорив з насмішкою в словах.

— Ну як там мати? Згадує про мене?
Чи, може, вже забула й прокляла?
Провідати хотів, та все даремно,—
Ти знаєш, так робота затягла.

— Робота, справи?.. Мати посивіла,
Бо через тебе у жалю жила.
Все на дорогу кожен день ходила,
Тебе чекала, доки не злягла.

Коли вже сили втратила останні,
Про тебе думала й у ліжку все одно.
Удень, увечері, вночі чи на світанні,
Тебе ждучи, дивилась у вікно.

Я, розпрощавшись, вирішив негайно
Додому їхати, щоб бачити скорій
Стареньку матір, кинуту безжально,
Й розкаятись в жорстокості своїй.

Вокзал і поїзд... «Швидше, швидше, швидше...
Не запізнитися б, бо не переживу».
Нічого в світі не бажав я більше,
Як матір бачити покинуту свою.

Ось поїзд зупинився. Із вагона
Я вийшов й нетерпляче поспішив
До матері, до батькового додому,
У те село, в якім раніше жив.

Знайома стежка до села видніє.
По ній не раз додому повертав.
Вже бачу цвинтар, хрест чийсь височіє...
І батька, і слова його згадав.

І серце тьохнуло. Десь тут його могила,
Десь тут над ним насипана земля.
Якась невидима, невідворотна сила
Мене до того місця повела.

Вдивлявсь напружено, бо пізня вже година.
Берізка похилилась. Значить, та.
Упав я біля неї на коліна,
Щокою притулившись до хреста.

«Пробачте, батьку, мій непослух впертий.
Я чую шепотіння ваших губ.
Вас оживив Отець, Господь безсмертний,
А я, насправді, хоч живий, та труп.

Та хочу я турботу проявити
До матері, щоб тішилась вона.
І обпекло: «Що будеш ти робити,
Коли її на світі вже нема?»

І я від цього затремтів нервово.
Мою всю душу облягли жалі.
Тут місяць цвинтар освітив раптово,
А поруч — горбик свіжої землі.

І ноги підкосилися безсило.
Я на могилу стогнучи упав.
І плакав я, і серце тріпотіло,
І плачучи могилу цілував.

— Пробачте, мамо, що блукав у світі.
Вуста відкрийте, мамо, не мовчіть.
Молитись хочу з вами і радіти,
Устаньте — і мені простіть.

Мовчить могила. Все навкруг німує.
Мовчатиме довіку, як тепер.
І я згадав, Хто прощення дарує, —
І руки з вірою до Господа простер.

Ця ніч останньою в житті моєму стала
З поміж безбожних і гірких ночей.
Я зрозумів, чого душа страждала,
Бо Він полуди зняв з моїх очей.

Ісуса з того часу величаю.
У Ньому щастя й миру повнота.
І не мовчу, усім розповідаю
Про милість, що отримав від Христа.

Коли перед собою бачу нині
Стареньку матір з сином молодим,
Байдужим, зверхнім, сповненим гордині,
То жалем переповнююсь важким.

Мені пригадується люба добра мати,
І я, коли без Господа грішив.
І хочеться до серця промовляти
Всіх матерів, всіх дочок і синів.

О матері, не втомлюйтесь в молінні.
Турбуйте вірою своєю небеса,
Бо цінні ваші молитви і сильні
Творити й після смерті чудеса.

А ви, сини і дочки, зупиніться,
Дивіться в небеса, не в світ, не в низ.
Схиліться з матерями і моліться,
Щоб не пожати материнських сліз.