Ісус і грішниця

1.
Прийшовши у Єрусалим,
Ісус відвідав храм величний.
У ньому Він звіщав усім
Слова любові предковічні.
— Всі спраглі і усі голодні,
До Мене йдіть, в Моїй долоні
І їжа, й досхочу пиття,
І Дух Святий, в Якім життя.
Хто прийде, з вуст того поллється
Потік благословень живий,
І з нього ближній ваш нап’ється
І знайде радість й супокій.
Кажу вам, що почув в Отця.
До Мене приверніть серця.

2.
А дня наступного у храмі
Господь натхненно всіх повчав.
Своїми владними словами
Здоров’я хворим повертав.
Вони втішалися, раділи,
Що мають від Ісуса сили...
А книжники кипіли злом,
Бо Він вказав своїм перстом
На їхні намірі лукаві,
На гордість їхню пребрудну.
І всі вони в Христі шукали
Для осуду якусь вину.
У заздрості, немов в огні,
Горіли книжники в ті дні.

3.
Ісус народ вчив милостиво,
На підступ грішних не зважав.
Аж близько десь затупотіло,
Хтось плакав, хтось лементував.
Юрба наблизилась сердита,
А з нею жінка, горем бита,
Злякалася, що аж страшна.
Всі кажуть: — Блудниця вона
Убити! Як вона посміла.
Не жити їй поміж людей.
Закон святий переступила,
Що залишив для нас Мойсей.
Смерть, тільки смерть — ціна така
Її великого гріха.

4.
До Назарянина Ісуса
Її, безтямну, повели.
В серцях у книжників спокуса —
В Його словах гріхи знайти.
«Тут що не скаже Він святого —
Все звернеться супроти Нього.
Накаже відпустити геть —
Закон же вимагає: смерть.
Коли ж закидати камінням
Дасть згоду безперечну Він,
Його осудимо, спасіння ж
Принести має Божий Син.
Нарешті вдасться в день оцей
Від Нього відвести людей...»

5.
Звернулись до Христа лукаво:
— Що скажеш нам на справу цю.
Ось блудниця, зловили вправно
Її в смертельному гріху.
А Він неначе і не чує,
Схилившись, на піску рисує.
А жінка, наче смерть, бліда:
На неї налягла біда.
Тремтить, немов листок осики;
Не заспокоїться й на мить.
«Учитель слово скаже тільки —
Й каміння в мене полетить.
Ой горе, доленько моя,
Навіщо ж народилась я?!

6.
Навіщо жити поспішала,
Пізнати прагнула усе?
Невтомно плоті догоджала,
А доля смерть мені несе.
Ішла услід за почуттями
Гріха солодкими стежками,
Та їх кінець такий гіркий...
О, ще б пожити, Боже мій!
Мені так за минуле сором.
Жалію знівечені дні...
О, хто з них співчутливим зором
У серце зазирне мені?
Там плач, там щире каяття...
Невже закінчиться життя?

7.
Здається, й не жила неначе,
Усе минулося, як сон.
А тут чекають нетерпляче
Моєї смерті. Це закон.
Надіятись на щось даремно.
Камінням вб’ють мене напевно.
Сильніша б злива кам’яна,
Аби не мучилася я.
О храме, ти такий прекрасний,
А я зневажила красу.
В цей день, жорстокий і нещасний,
Свій жаль до аду понесу.
Могла б частіше бути тут,
Та не позбутись смертних пут».

8.
Ой і раділи фарисеї:
«Обманщику, зловився Ти.
У Нього мудрості Своєї
Забракне нам відповісти».
Ісус казати щось барився,
Писав Собі, униз дивився
І не зважав на гам юрби:
«Нехай вона кричить собі.
Тут кожен був би з них суддею,
Судить любо їм чужих.
А у самих-то за душею
Сховався не один вже гріх.
Вони карати хочуть знов.
А Я усім приніс любов».

9.
«Хто блудить — той повинен смерті», —
Закон Мойсеїв так гласить.
«О фарисеї, серцем вперті,
А ви свою здолали хіть?
Ви всі, ховаючись в законі,
Вже стали праведними вповні?
Чи він у вас лиш на вустах,
Самі ж і досі у гріхах?»
Ісус без поспіху підвівся:
— Чом ви вловляєте Мене?
Той перший, хто не прогрішився,
На неї камінь хай жбурне.
Й, схилившись знову до землі,
Писав по ній людські жалі.

10.
І загорілося сумління
В серцях законників черствих.
Ним опалилася гординя,
І пригадався власний гріх.
І від правдивого докору
Не знали де спинити зору.
Відкрили нехотя вони
Безодню власної вини.
Від сорому схилили чола —
Пекла їх істина проста.
Й один за одним всі спроквола
Лишали блудницю й Христа,
І через декілька хвилин
Зостався з нею тільки Він.

11.
А грішниці повірить важко:
«Невже приснилося мені?
Ось тільки що кричали страшно
Про смерть ці душі кремінні.
О, ні, я втратила надію.
Про інше мріяти не смію».
Підвівсь Ісус: людей нема,
А тільки блудниця сама.
— Тебе ніхто не засудив?
Прошепотіли губи жінки:
— Ніхто, мій Пане, ні один.
— І Я для тебе не суддя.
Іди — і уникай гріха!

12.
О, що ти скажеш тій сльозині,
Що із очей мигцем сплила?!
— Мій Господи, чи ж то віднині
Мені продовжене життя?
Здавалось: я уже покійна,
А зараз і жива, і вільна.
Ти мій пробачив кожен гріх.
О, це найбільша із утіх.
Я милості не заслужила.
Це, Господи, любов Твоя,
Немов пахуча чиста хвиля,
Мене з безодні підняла.
О сльози вдячні, освятіть
Мого спасіння щасну мить.

13.
Ти, Боже, захотів звільнити
Цю блудницю, що у гріхах своїх
Привикла їсти, спати і ходити
Й забула вже, де святість, а де гріх.
Ти їй пробачив кожну ваду
Й забрав від смерті і від аду.
І нині скільки вдячних сліз
З очей у неї пролились!
Вона на це лиш спромоглася
I подумки дала обіт,
Що не засмутить більше Спаса
І не повернеться у світ.
О Боже, збережи її
І приведи в Святі Краї.

14.
А ми? Хто з нас не потопав у світі?
Хто не блудив і хто не пив цей бруд?
Ми всі були немов несамовиті
І мали пекло престрашне вже тут.
І хоч здавалося, що прожили так мало,
Та полум'я пекельне обпікало,
Бо навіть за маленький гріх
Чекає смерть жахна усіх.
А Ти, о Господи, тяжкі провини наші
Узяв на себе у великий час
І випив всю печаль і муку всю із чаші,
Яка була призначена для нас.
Той хрест, що Ти на нім висів, —
Спасіння для людських синів.