Ісав

Мисливця тішить передсмертний крик
Впольованих мешканців поля.
І ось він знову за кущем принишк —
І знов комусь рахує хвилі доля.

Невтомні ноги і міцна рука —
Мужчині поміччю на ловах.
І кров гаряча, чорна і липка,
На груди бризкає і сохне на долонях.

Велика сила в плоті ожила...
Куйовдить вітерець волосся.
Яка ж оця земля мала,
Якби її долати довелося!

А нині швидше, швидше-бо туди,
Де батькові зросли намети.
Там добра їжа, джерело води,
Новини дому і його секрети.

— О Якове, ти нагодуй мене.
Я надто змучений, нема терпіння.
А вариво твоє червоне — пресмачне.
Моя ж гонитва так мене втомила.

Віддати первородство? Забери.
І що мені із нього, як вмираю.
З обітниць всіх майбутньої пори
Я нинішнє блаженство вибираю.

Знемога млосна тіло сповила.
Утомлено злипаються повіки.
Заснув Ісав від ситості й тепла,
Заснув для суєти і пороху навіки.