Люблю тебе, щире моє Полісся

Люблю тебе, щире моє Полісся!
Куванням зозулі мені озвися.
Озвися мені солов’їв піснями,
Озвися жайворами, журавлями,
Озвися мені кигиканням книги…
Озвися тріщанням і дзвоном криги
(Колись ми, діти, зимовими днями
Завзято писали по ній ковзанами).
Озвися мені заливними лугами,
Озвися вітрами, озвися снігами,
Озвися дощем густим осіннім,
Озвися небом сірим і синім.
Озвися сонцем вечірнім, червоним.
Озвися ранком тихим і сонним,
Коли припадала черга знову
Гнати на росу нашу корову
(Очей не розплющити, ще б поспати,
Та мусиш вставати й виходити з хати).

Люблю тебе, щире моє Полісся!
Лісом сосновим мені озвися.
Озвись під ногами шурхотом глиці,
Озвися ягодами чорниці,
Озвися брусницею і буйками**,
Озвися ожиною і грибами,
А ще озвися багном пахучим
І комаром пискучим й кусючим
(О, як бракувало нам, дітям, терпіння
Чути настирливе пискотіння).

Люблю тебе, щире моє Полісся!
Малих пастушків борюканням озвися.
Озвися мені гусей ґелґотанням,
Яких я пас з дитячого рання
І за якими ганявся щосили,
Аби вони від мене летіли.
Любив дивитись (чому – й не знаю),
Як гуси свійські вправно літають.
Не раз на крила їх стати змусив…
Донині люблю, як літають гуси.

Люблю тебе, щире моє Полісся!
Хлюпотом річки мені озвися.
Озвися літа теплого щастям,
Коли ми брели по воді за лататтям,
Ногами щосили здіймаючи хвилі, –
Й ось глечики*** жовті й лілії білі
Вкрашають груди нам загорілі.
Живі медальйони, живе намисто…
А ми сміємося від втіхи іскристо.

Люблю тебе, щире моє Полісся!
Ріднею моєю мені озвися…
Яким би ти не озвалося дивом –
Озвешся юністю і дитинством.

Книга (діал.) – чайка.
Буйки (діал.) – ягоди лохини.
Глечики – рослина родини лататтєвих, купавка.