Вовчизм

Уздрів овечку вовк біля кошари
І думає: «Ці вівці всі — нездари!
Чи є іще істоти на цім світі,
Які себе не можуть захистити?
Я не кажу когось — себе, себе!»
…Ну, а вівця траву собі скубе.
Вовк і не криється — упевнений, пихатий:
«Куди ж овечці дітись дурнуватій?»
Повільно підійшов і скалить зуби:
«Моєму шлунку вівці дуже любі,
А цю я проковтну — й не буде знаку…»
Овечка ж як підскочить з переляку,
Та вовка в писок задніми ногами —
Й мерщій в кошару, в ній за пастухами
Надійний сховок. Їхньої руки
Бояться геть усі вовки.

А вовк й не спам’ятався. Це уперше
Своє він полювання не завершив.
Яка невдача! О, яка печаль!
Аж розпирає вовка гнів і жаль.
І до овечки звіддаля промовив:
— Це хто тебе навчив? Це хто намовив?
Такі тепер вже звичаї овечі?
Скажу: зухвалі й дуже не до речі.
А як права мої? А як же мій вовчизм?
Ти потоптала вовчий гуманізм!
Скажу тобі не криючись, відразу:
На тебе маю я гірку образу.
В мені усе бурлить — не можу з цим змиритись,
Тому з тобою буду я судитись!

Почула це овеча вся порода,
І стало їй того вовчиська шкода.
Вівцю заповзялися докоряти:
— Що за поводження? Цього повік не знати.
Могла б ти з вовчиком прийти до згоди
Й не завдавати бідоласі шкоди.
Нечемна ти, безсердна, негостинна,
Це ти і тільки ти в усьому винна!..
Кричали всі обурено щосили —
Осуджували і словами били.

Вина ж вівці у тім лиш (будемо відверті),
Що не дала себе вовчиську зжерти.