Настрої серця

Моя ж бо пристань — місце незбагненне

Моя ж бо пристань — місце незбагненне,
Де стільки втіхи справжнього життя,
Де тільки превелике, тільки певне,
Й любові кожному — до самозабуття.
Оазис? Ні, щось більше — сад Едему.
Та не ввійде туди спокусник змій,
Щоби на голову покласти діадему
Непослуху й безбожних мрій.
О, як туди я безоглядно рвуся,
Аби дійти, сховатися аби!
Ця пристань — серце любого Ісуса,
В Якім усі чесноти, всі скарби.
— Василь Мартинюк
·
← Усі вірші розділу «Настрої серця»
розмова

Коментарі

Усі коментарі модеруються автором перед публікацією.