Загублений у суєті життя

Загублений у суєті життя,
Шукаю первозданного порядку.
І думка про прекрасне небуття
Іде на згадку.

Бо цей смітник, — звемо його житлом, —
Зробив нас дощовими черв’яками.
Чи зможемо удобрити гуртом
Його ділами.

І порпаємось в купі повсякчас,
Й на душу біль лягає неминуче.
Не все, що переходить через нас,
Стає родючим.

Зусилля марні, марне і життя,
Бо серцю важко і душі все гірше.
А це, хоч й окультурене, сміття —
Сміття, й не більше.

Під буднями вже осідає ґрунт,
Задуха скрізь, що нічим і дихнути...
Я хочу в край, де не панує бруд,
Або заснути.