Не знав я у дитинстві самоти

Не знав я у дитинстві самоти.
Моїми друзями були мої брати.
Вони робилися й моїми «ворогами»,
Було, вирішували справи кулаками,
А як мирилися, то із синцями.
Але не часто й не до крові — ні,
Ми ж батька й матері одних сини!

А нас аж п’ятеро. Я старший серед них.
Та послуху від них добитися не міг.
Хіба жеребчики дадуть на себе сісти?
Отак й мої брати-індивідуалісти.
Насправді, нащо те старшинування?
До мрій спрямовані були мої бажання.

А ще до всього був я співчутливий,
Настільки співчутливий, аж плаксивий.
Як в руки батькові з братів хтось попадався —
За того зі сльозами заступався.
Що батько й сердився: — Ану, затихни, сину,
Бо зараз сам отримаєш лозину...

Отак повиростали ми, брати,
І кожен з нас в свої пішов світи.
У кожного сім’я, у кожного робота,
У кожного свій біль й своя турбота.
Але у цьому вирі суєти
Спаситель захотів нас віднайти.
І віднайшов — і поріднився з нами,
Своїми нас назвав синами.
Приємно знати серцю й чути вуху,
Що ми тепер брати й по духу.
І щиро я прошу щодень
Для братиків своїх благословень.