О ледарю, покинь свою постелю

О ледарю, покинь свою постелю.
М’якенька постіль — то твоя труна,
Твоєму духу кліткою вона —
І він не піднімається над стелю.

У нім не спів, а жалібне ячання.
Він рветься в простір — б'ється ж по кутках,
Додолу падає — і кидає у жах
Його байдужість плоті і мовчання.

Вона ж розніжена — їй вельми добре
В достатку, у здоров'ї, у теплі.
Не думає, що буде у золі
І що на неї ляже смертне горе.

О ледарю розслаблений і сонний,
Швиденько піднімай лукаву плоть,
Дай духу волю — хай йому Господь
Політ укаже в небо переможний.