Ти знаєш, Господи, що я люблю Тебе

Ти знаєш, Господи, що я люблю Тебе.
Ти знаєш, Господи, що я Тебе кохаю.
Ти знаєш, як зневажив я себе
До невимовного болючого відчаю.

Щоб зрадити – й на думці не було.
Надіявсь у дворі Тебе дождатись.
«Невинний Він, відпустять все одно, —
Я думав, — разом будемо вертатись».

Не знаю, звідки впав на душу страх.
Невже із вуст зневажливих служниці?
Побачив вирок я в її очах
І зрозумів: це смерть – це не дрібниці.

Злякався я. Вона ж: «Ти був із Ним».
Злякався я, бо кожен на дворищі
На мене зиркав поглядом лихим,
І гідністю скотився
на щаблі найнижчі.

«Не був я з Ним! Не знаю я, хто Він!
Бог свідок! Присягаюся! Це правда!»
Бо що ж сказати їм? Я тут один.
І півень заспівав, немов прорік: «Це ж зрада».

Сльозами все закрилося вгорі.
Розкраялась душа від болю розуміння.
О, ліпше б я помер у тім дворі,
Ніж мучитись від докорів сумління.

Та бачу я, що Ти мені простив.
Ти не лишив мене Себе і раю.
Ти знаєш, Господи, що я Тебе любив!
Ти знаєш, Господи, що і тепер кохаю.