«Люблю!

Немиле все, все падає із рук,
Несе неспокій, хилить до відчаю.
Коли воно мине? Коли? Не знаю.
Усе тяжке — і слово, навіть звук.

Знесилився від боротьби і мук
І вже добра у світі не шукаю.
І байдуже душі до раю
Від розпук.

Та ось «люблю!» — оливою на рани,
Як промінь, що пронизує тумани,
Жене пітьму і осяває шлях.
Воно відкрило джерело наснаги.
І я, наповнений і сили, і відваги,
Лечу за обрії, як птах.