Мати-християнка

Сини приїхали. Приїхали до мами.
Щаслива зустріч, радісна, жадана!
Хоч мати тішиться дорослими синами,
Та на душі її ятриться рана.

Яка ще рана? У якому горі
Її зазнала лагідна матуся?
Сини ж у неї милосердні й добрі…
Та йти не поспішають до Ісуса.

Вони ж у неї ще не зовсім сиві,
Міцні, здорові, жити їм і жити,
Поглянути: і сильні, і красиві…
Але, на жаль, минають дім молитви.

Краси і доброти у них немало,
У них повага, здібності та вміння…
Та ліпше би чогось не вистачало,
Аби не бракувало їм спасіння.

Щоб їх у Книгу Неба записали,
Щоби душа наповнилася Слова…
Бо ліпше, щоб вони чогось не мали,
Аби була в серцях любов Христова.

Сини до мами сповнені любові,
Її життя для них багато значить…
Та лячно їй: не вклоняться Христові —
У вічності ніколи не побачить.

Надії серце материнське гріють
(Воно не може бути безстороннім):
Ось цього разу, як сини приїдуть —
Покаються у домі молитовнім.

«У чому каятись? Убили, зграбували?
То ж ні, такі як всі, не бездоганні…»
О, ліпше б вони рідше приїжджали,
Та знала, що синочки — християни.

«Та ж ми у неї не найгірші діти,
Ніколи не образили неначе…»
Сини ніяк не можуть зрозуміти,
Чом їхня мати і радіє, й плаче.

Чому помітна ув очах тривога?..
Можливо, за минулу всю недолю?..
Байдужістю до Спаса-Христа-Бога
Їй, найдорожчій, завдавали болю.

Та прийде час, коли сини зійдуться,
Згадають батька, матінку згадають —
І зрозуміють: плакала матуся
За їхнє покаяння. Й заридають.

В Ісусі буде солодко ридати,
І будуть сльози чисті, ніби перли,
Бо хоч померла християнка-мати,
Та молитви матусі не померли.